Чернівчанин зібрав понад 10 тисяч свідчень для книг про боротьбу ОУН і УПА

Неділя, 09 грудня 2018, 15:45

Чернівчанину Миколі Джуряку недавно виповнилось 87. У цьому віці не кожен з його ровесників ще може читати книжки. А він їх пише. Має феноменальну пам’ять, добрий зір, адекватне сприйняття і жагуче бажання довести розпочаті справи до кінця. Високий, стрункий, жилавий – вік цього чоловіка, здається, непідвладний часові. Він з тих моцних хлопів, яких не гнуть вітри, не збивають з путі режими, ідеології, преференції. Якщо вже вижили у нелюдських умовах (а він по Сибірах вижив!), то тримають удари до кінця.

Три книжки Миколи Джуряка «ОУН і УПА на Буковині: спогади, свідчення і матеріали про визвольну боротьбу» (кожна понад 900 аркушів, вагою понад 1,5 кг) про ті непрості часи поповнили золотий фонд української документалістики. Це титанічна дослідницька робота про боротьбу вояків ОУН-УПА за волю і незалежність у Путильському, Кіцманському та Заставнівському районі. Лише для однієї книги про Путильщину Микола Джуряк збирав матеріали довгих 10 років… А ще у нього є й інші книжки.

Це сотні кілометрів пішки по селах, хуторах, інколи – по 2-3 рази в одну й ту саму хату – хоч минули роки, та люди боялись розповідати правду про рідних, які воювали проти радянського режиму. Це понад 10 тисяч свідчень і майже стільки ж різних документів. Це ночі без сну і цілі дні в архівах СБУ. Знайомий Миколи Джуряка пожартував якось: «Чи думав ти, Миколо, коли тебе, босого по снігу енкаведисти до сільради розстрілювати вели, що колись будеш кабінетами та поверхами колишнього КДБ ходити?».

Сотні кілометрів пішки по селах, хуторах, інколи – по 2-3 рази в одну й ту саму хату, зібрано понад 10 тисяч свідчень і майже стільки ж різних документів

Звісно, що таке не могло навіть у страшному сні приснитися. Микола Джуряк на все життя запам’ятав чомусь інший – найстрашніший і знаковий сон у своєму житті. Ніби він, хлопчисько, стоїть з татом на високім горбі, аж раптом з-під ніг зривається величезний камінь, котиться вниз і ударяється у двері їхньої хати… Прокинувся від того, що хтось з усієї сили гупає у двері. Вибивши їх, до хати ввірвались озброєні люди у формі. Це були енкаведисти, вони перевернули у хаті все догори дном, знайшли у коморі дві гранати і почали випитувати у дітей, хто їх приніс… Відтак 13-річного Миколу Джуряка та ще двох менших братів роздягненими й босими вигнали надвір, його, найстаршого, погнали до сільради, по дорозі тягнули за вуха, били по голові та плечах прикладом.

Ні Микола, ні його брати ще не знали, що перед тим, як нагрянути до хати, їхнього тата – провідника УПА району Петра Джуряка ці самі військові вбили в горах. Він пізніше дізнається, що до місця, де переховувався тато, ворогів привів зрадник, що тато зо дві години відстрілювався і втік би через заднє вікно, та за стіною стояв москаль, який вистрілив майже впритул... Що тіло тата спалили й уночі зарили в Усть-Путилі на цвинтарі, щоб ніхто не знав і не бачив, бо так москалі чинили з усіма повстанцями – замітали сліди, вбиваючи людей…

А тоді по дорозі до сільради один з конвоїрів копнув його, пацана, ногою і сказав: «Марш отсюда, беги домой…». Знали б вони, що хлопчина допомагав повстанцям, був зв’язковим, забили б на місці. Але Бог був милостивий до хлопця.

Пан Микола про свою участь у підпільній роботі вже зараз розповідає з легким гумором, каже, що штахетки, запечатані сургучем з тризубом (записки), за адресою переносив у відрі… з кінським послідом, який нібито збирав по дорозі для тинькування хати. Коли його обшукували москалі, їм і в голову не приходило ритись, даруйте, у кінському лайні. Тим часом, син районного провідника УПА з позивним Дуб-Смерека був серйозним помічником вояків ОУН-УПА, щоб передати повідомлення, йому не раз доводилось, ризикуючи життям, долати по 17 і більше кілометрів до іншого хутора.

А потім були табори. Матір, Миколу та двох його молодших братів відправили на Сибір. Їхали довго, вдень стояли, уночі рухались. Холод, голод, раз на тиждень відро води на 60 осіб… Хто мав вижити – вижив, хто вмирав – викидали по дорозі. Менший брат Славко під час різкого поштовху вагона сильно вдарився головою у металевий болт і невдовзі помер.

Микола Джуряк повернувся на Буковину 1959 року. Жити вирішив у Чернівцях. Облаштувався, завів сім’ю, вступив до КУНу. Однак невдовзі розчарувався в окремих людях. Вирішив, що може робити корисні для України справи, йдучи своїм шляхом. Не давала спокою думка про трагічне минуле його сім’ї, інших вояків ОУН-УПА. Часто снився тато і Микола Джуряк вирішив відшукати те місце, де енкаведисти зарили його в землю. Знайшов, впорядкував могилу, встановив пам’ятник. Почав досліджувати життя і боротьбу свого батька. Захотів про це написати. Але ж тато боровся не сам, значить, він мусить ославити життя і його побратимів...

Так почалося дослідження, яке вилилося в друковане видання… Потім друга, третя книги. Остання – про Заставнівщину. Книга вийшла, але за неї остаточно не заплачено видавництву. Микола Джуряк багато разів звертався до голови Заставнівської райдержадміністрації Юрія Кітаря, просив бодай якогось фінансування, та отримав відповідь, що коштів немає.

Микола Петрович дуже переживає з цього приводу. Все життя він потратив на те, щоб зібрати матеріали про буковинських патріотів-вояків ОУН-УПА, які боролись за незалежність України. Не видані ще, але вже на верстці, чекають своєї черги матеріали про діяльність ОУН-УПА у Вижниці, Глибоці, Кельменцях, Хотині, Чернівцях, Новоселиці… Кожна – не менше 800-900 сторінок, як у трьох попередніх. Так задумано автором. Книжки про героїв мають бути однакового формату. А ще готова до видання книга про родовід Джуряків, який досліджував упродовж життя, на чимале видання зібрано народних рецептів, переважно з Путильщини.

Хто допоможе талановитій людині й великому сподвижнику Миколі Петровичу Джуряку випустити цей неоціненний скарб - його книжки - у світ? Чоловікові – 87! Сил ані їздити, ані ходити нема. Микола Джуряк свою справу зробив. Не історик, не вчений, не бізнесмен… Звичайний громадянин. Навіть вищої освіти не має. Проте має інше – він українець, не за паспортом, а за духом.

У жовтні цього року до 76-тої річниці створення УПА дослідник визвольної боротьби ОУН-УПА на Буковині, колишній зв’язковий УПА із позивним Дуб-Смерека Микола Джуряк зробив ще одну, украй важливу справу – ініціював відкриття у Путилі пам’ятника провідникам ОУН і УПА, які загинули за волю народу в Буковинських Карпатах. У списку українських Героїв, імена яких викарбувано на встановленому пам’ятнику, найпершим значиться ім’я його тата – районного провідника ОУН Джуряка Петра із позивним Дуб, якого саме на Різдво у бою на хуторі Рижі, що на Усть-Путильщині, 1945-го вбили енкаведисти.

У Миколи Джуряка багато планів, він хотів би ще прислужитися Україні та людям. Та самотужки дедалі важче пробивати стіну байдужості до минулого, яке він закумулював у величезному власному архіві упродовж життя. Розповідаючи про це, колишній зв’язковий Бук-Смерека каже жартома: «Я сам спокійно не живу і людям не даю спокою». Хто підхопить той його хрест правди, відтворення історичної справедливості й допоможе довести розпочату ним справу до кінця?

Анна Миколайчук

Погляд