Зі шматочків – новий будинок

Середа, 27 січня 2016, 16:49

На вулицях Чернівців можна зустріти людей різних національностей й різних етнічних культур – і ні для кого це не секрет. Кожен з них має свою історію, свою проблему та свою надію. Безперечно, кожна з них, заслуговує бути почутою, та не всі говорять і далеко не всі чують.

ajnj

Знайомство

О, уявіть: маленька, тендітна блондинка насолоджується містом і дарує свою посмішку співрозмовникам. Знайомтесь: це Ірина Батуріна, уродженка Луганської області, викладач англійської мови, волонтер ВБФ “Квітка надії”. Напевне з представлення ви вже розумієте, що її історія розпочалась далеко від нашого міста, і не є такою легкою. Намагаючись визначитися, з чого розпочати власну історію, вона підводить очі вгору, аби пригадати:

Ми багато подорожували з сином Україною. Я завжди йому казала, що спершу потрібно побачити свою країну, а потім подорожувати світом. Нам сподобалися Чернівці, коли ми їх відвідували. Саме тут живе моя подруга. Тому, коли ситуація стала критичною, я скористалася її гостинністю і приїхала. Та я не думала, що затримаюсь так надовго…

Місто, в якому думками живу досі

Знаєте, як в Японії? Люди виїжджають в сади Сакури, коли вона цвіте, щоб люди милуватись цвітом. А Луганськ - місто-абрикос – це рідна домівка Ірини, де навесні розквітали всі дерева, і місто вбиралося, наче наречена. Всі мешканці насолоджувалися цим явищем,

 

але ми не любимо нашого міста так, як любите своє ви. Наше місто недолюблене, можливо це і стало причиною того, що зараз там відбувається.

 

В луганчанки велика родина, але як зазначає вона, зараз всі її члени в різних куточках, їх розкинуло наче розбиту склянку на підлозі. Іноді її мати має можливість передати якусь ковдру, скатертину, з квартири Ірини. Розповідаючи про значення рідних речей вона не посміхається, а навпаки, її очі наповнюються кришталевим блиском.

Їй подобаються Чернівці, хотіла б тут залишитись, та є почуття обов'язку вернутись хоч на трошки в Луганськ. Найбільше хочеться провести там День вишиванки, тому що саме це свято -  незабутнє. Традиція, святкувати його пішла в Україну з Чернівців – тепер вона у всіх містах. Це обов'язок повернутись в Луганськ, щоб принести туди те, чому навчилась тут.

Знайди десять відмінностей

Між чернівчанами та луганчанами дуже багато відмінностей, і вони проявляються не лише в ставленні до самого міста, а й в ставленні до людей. Місцеві, перед візитом, обов’язково про нього домовляються, натомість у нашому місті, гостей ми чекали весь час, і про це не потрібно було попереджати. Луганськ – більш пунктуальніше місто. Ми не любимо запізнюватися, особливо на роботу. Та  слід зазначити, що все залежить від людини. Якщо у нас говорять українською, то ця людина привертає багато уваги. А у вас, якою б не говорив, до тебе пристосовуються і з радістю відповідають: чи то українською, чи то російською, чи то англійською.

 

Точки дотику

Як сьогодні пам’ятаю, на Великдень, перед тим, аби піти святити пасочку до церкви, ми вмивалися крашанкою. Бабуся пояснювала це тим, що саме такі люди будуть гарними та здоровими. У місцевих друзів, я дізналася, що така ж традиція була і в їх предків. Як виявляється, у нас є точки дотику.

Але традиції, не єдине, що об’єднує захід та схід України. Всі українці дуже легко і з великим задоволенням вчаться чомусь новому. Син… Ніколи не любив сидіти на природі, і тим паче читати, тепер - він ходить пішки та насолоджується містом. Минулої весни, коли на вулиці потеплішало і все навкруги розквітало, неділями понад дві годин проводив в парку Шевченка: просто читав на лавочці.

 

Почуте – болить

 

Одного дня я почула: в Луганськ я  нізащо б не повернувся!

У кожного з нас там є друзі, родичі, однокласники. Та все ж цікаво: найбільші бандерівці - наші діти-переселенці, тому що вони ніколи не пробачать: розірвані сім'ї, втрачених друзів, можливості. Це нас змінило назавжди.